Шлях через Ла-Манш. Частина 1
Причини переїзду за кордон
Сьогодні, 22 жовтня 2021-го, виповнився рівно рік як ми з чоловіком і самоїдом Зефіром переїхали до Лондона. А це означає, що настав час давно обіцяної серії постів про плюси та мінуси життя у Британії, який я зареклася писати поки не настане ця дата.
Тривалий час я була зосереджена саме на житті у Лондоні з собакою, і матеріалу для цієї розповіді зібрала найбільше. Проте доволі швидко зрозуміла, що ця тема цікавить лише собачників, а серед моїх підписників є не лише вони. Тому я поділила все, що здавалося мені важливим, на рубрики, і буду висвітлювати життя у Британії з різних аспектів у цілій серії постів, а до цього першого згодам додам зміст.
А ось і він! (Пост оновлено 05.09.2024 р.)
Практичні та побутові аспекти еміграції
Психологічні труднощі та адаптація в новій країні
Клімат та природа Сполученого Королівства
Архітектура, культура, стиль життя
Але спочатку, як годиться, трохи передісторії.
Я народилася у Києві, і після різноманітних переїздів з батьками, знову повернулася до столиці, де жила протягом 14 років. Мій чоловік народився і провів у Києві все свідоме життя. І він, і я, завжди мали думки стосовно того, що непогано було б пожити за кордоном, проте ніколи не ставили собі це за мету.
Все змінилося після 2014-го року. Війна та революція розірвали країну, щось “зламалось” і в столиці. Я давала вже декілька інтерв’ю ЗМІ про справжні причини нашого переїзду, проте скрізь це “підчистили”. Ніхто не любить чути правду.
Я багато років працювала журналісткою, згодом перейшла на роботу в прес-службу до Верховної Ради України. Бачила зсередини, що відбувається в нашій країні, була близько знайома з внутрішньою роботою всіх можливих держорганів — від районних адміністрацій до Кабміну. І в якийсь момент я зрозуміла. Я можу написати про все це книгу, але не можу нічого змінити у своїй державі. Настав такий період у моєму житті, коли я зрозуміла — все, це кінець. Потрібно або зав’язувати, або йти у політику.
Майже одночасно з цим, після виходу першої книги, стало зрозуміло, що у своїй країні я не можу розвиватися як письменниця. Видавнича сфера хоч і зробила крок уперед завдяки новим законам, люди більше читати не стали, літературних агентів не з’явилося, книгарні виживають. Також я не могла повернутися до журналістики, бо вже переросла цей період. Мені було недостатньо просто доносити до людей інформацію. Я хотіла активної діяльності, кар’єрного розвитку, змін. Вихід напрошувався сам — спробувати відкрити власну справу і повчитися іноземному досвіду. (І досі не вірю, що мені вдалося втілити обидві ці мети у життя).
Життя у Києві спалювало мене зсередини. Ми з чоловіком жили у звичайному спальному районі: вічно злі на весь світ сусіди, консьєржки, пробки, неадекватні водії на дорогах. Після Майдану, АТО, а потім і локдауну, психіка людей продовжувала розхитуватися. Я не могла писати, на нас постійно кричали якісь люди, Зефір додав проблем. Деталі — тут.
Спочатку ми спробували переїхати за місто у власний будинок. Виявилося, що це ніяк не вирішує проблему, оскільки злі люди є скрізь, як і пробки на в’їзді в Київ, а ціни були неадекватні. Зараз мало хто мені повірить, але це правда, ми платимо за комунальні послуги у просторому будинку в Лондоні менше ніж ті, хто знімають невеличкі хатки у Київській області.
Також ми вирішили купити квартиру в іншому районі в новобудові, в ході чого зіткнулися з війнами забудовників. Коли всі квартири в будинку були розкуплені, на деякий час будівництво заморозили, під час чого, як виявилося, частину комплексу рейдернула інша компанія. Рейдери почали добудовувати комплекс у іншому стилі, а ту частину, в яку вклали гроші ми та інші покупці, доробляти відмовилися. Ця ситуація тривала близько п’яти років і добряче підірвала наші нерви. Завдяки спільним зусиллям мешканців, ми змогли отримати документи на квартиру, проте комунікації у будинок підвели вже коли коли ми переїхали за кордон. В будинку і досі купа недоробок, я вже не говорю про архітектурний ансамбль. Бажання жити у цьому комплексі у нас нуль.
Столиця перетворилася на хаос, і далеко не лише у плані безвідповідального будівництва, хоча і воно грає ключову роль у занепаді величного міста. Те, що у моїх інтерв’ю озвучують як «Київ вже не той» розшифровується наступним чином: люди не можуть пройти по тротуарам, історичні будинки осипаються, «Київзеленбуд» знущається над деревами, ніхто не має поваги до особистих кордонів оточуючих чи елементарної ввічливості, зооманіяки труять собак та розкидають на вулицях котлети з битим склом, і не отримують жодних покарань, люди, яким зірвало нерви, стріляють в інших людей з вікон своїх автомобілів. Безкарність, байдужість, агресія. Замовчувати це смішно. Проблема одна — люди стали нахабнішими, а відповідальність за злочини не зросла. В Україні все ще без проблем можна обійти майже будь-який закон. А якщо ти його не обійшов — то ти ідіот. І ця ідеологія завжди була мені чужою.
Ми з чоловіком із сумом згадували місто свого дитинства і молодості, дивилися фотографії старого Києва, ходили на історичні екскурсії і тішили себе якимись фантазіями. Проте вже у 2015-му нам стало зрозуміло — місто, яке ми любили, померло. Лишилися якісь шматочки, але переважна кількість людей, які сьогодні живуть у Києві, там не живуть. Вони там заробляють гроші. І вони його не люблять та нічим з ним не пов’язані. А значить можуть робити все, що їм заманеться.
Виявилося, що більша кількість корінних киян, наших друзів та однокласників, вже давно живуть за кордоном. І чомусь не повертаються. Послухавши їх історії мій чоловік вирішив погодитися на перше в своєму житті інтерв’ю в іншій країні.
Ми багато подорожували, а у 2019-му році побували у США і закохалися в Америку. Ще до цього чоловік періодично проходив інтерв’ю у різних країнах, проте постійно були якісь «але». Переїхати просто щоб переїхати ми не хотіли. Хотіли знайти країну по духу, де я зможу займатися бізнесом і видавати книги, а він — отримати кар’єрний ріст, оскільки у своїй спеціальності в Україні він також досяг стелі. Тобто ми були готові на далеко не всі типи віз, окрім того хотіли перевезти собаку, жити ближче до природи, але водночас і мати культурні розваги. Одним словом, ми мали дуже багато забаганок і регулярно проводили серйозні порівняльні аналізи плюсів та мінусів різних країн, розпитували друзів, подорожували. Америка видалася нам ідеальним варіантом.
Але трапився локдаун. Трамп закрив робочі візи для іноземців. Чоловік мав дві хороші пропозиції у Штатах, і тому ми були розчавлені цією новиною. Можна було почекати — вже через рік, після зміни влади та всіх карантинних пригод, видача віз відновилася. Проте проблема була в тому, що чекати ми більше не могли. Під час локдауну ми прожили три місяці на дачі, і зрозуміли, що не хочемо повертатися ні в квартиру, ні у Київ. І весною 2020-го чоловік прийняв пропозицію роботи у Лондоні, місті, в якому особисто я до цього не була.
Окрім неймовірного рівню агресії в Києві, проблем з квартирою та неможливості подальшого творчого і кар’єрного розвитку, я можу також назвати такі другорядні причини нашого переїзду:
- Пробки. Я можу розповісти безліч страшних історій, наприклад як після двогодинного чекання перед мостом у день, коли випав сніг, таки пішла шукати гаражі, а коли повернулася через 20 хвилин, машина все ще була на місці. Мені довелося перенести курси англійської з 9:30 на 20:00, оскільки я приїжджала за 20 хвилин до кінця заняття. Потім я просто пересіла на метро, в якому теж були різні історії.
- Неповага до особистих кордонів. Для мене завжди було дикістю і хамством — сам факт того, що чужа людина на вулиці може підійти до тебе і почати давати поради чи відпускати коментарі з приводу твоїх дій. В якийсь момент моє почуття гумору просто скінчилось. Я і досі не можу пояснити, для чого люди в Україні це роблять і чому не поважають оточуючих.
- Сімейні проблеми. Вигрібати різноманітні проблеми родичів вже не було ніяких сил, хотілося жити власним життям.
- Набридли всі можливі місця відпочинку та види дозвілля у Києві: вже скрізь були і все бачили, а після закордонних подорожей деякі речі (наприклад локальні мистецькі виставки) я взагалі не могла більше сприймати серйозно.
- Бажання кращого майбутнього для наших дітей. Я не могла змусити себе вигулювати собаку по траві, в якій виявлялися шприци, що вже говорити про дітей.
- Стрімке зменшення кількості друзів, смерті близьких — залишилося доволі мало людей, які в принципі тримали і пов’язували нас з Україною.
У наступному пості я розповім про практичні та побутові моменти переїзду: оформлення документів, перевезення речей, пошуки житла, та як на всі ці процеси у нашому випадку вплинув карантин.
Далі буде.
Я впевнена, що вам не сподобався цей пост, але якщо це раптом сталося — буду вдячна, якщо натиснете кнопку аплодисментів зліва.
Коментарям та жвавим обговоренням від українців, які пережили еміграцію — радію. Хейтерів ігнорую.
