Костя з Єлисейських

Похмурий зимовий день повільно тане у ранкових сутінках і розпливається міським ринком калюжами сірого снігу. Розірвана сумка приводить мене до кіоску з ремонту одягу, в якому дві затуркані жіночки строчать довжелезні завіси на швацьких машинках.

— Ні, ми таке не робимо, — на хвилину відривається від роботи одна, сердито дивлячись на мою сумку. — Вам потрібен Костя.

— Костя? — здивовано перепитую я.

— Ну Костя! Через перехід наліво, павільйон №72.

— Добре, дякую, — розгублено знизую плечима я і вирушаю на пошуки.

Морозець добряче щипле за ноги. Я плентаюсь ринком, не маючи жодного уявлення, куди йти. Номери павільйонів явно формував любитель кросвордів або гри «морський бій» — це єдина можлива логіка розташування маленьких пластикових мафів. «Шаурма», «Ролети та жалюзі», «Сухофрукти від Едіка», «Жіночі колготи», — нічого схожого на ремонт одягу поблизу не видно.

Поблукавши ще з півгодини, я видаю знервоване «Ех!» і розвертаюся, щоб іти додому. В цей самий момент переді мною виринає павільйон №72. Він обліплений табличками для надгробків, з яких сумно позирають на перехожих туманно знайомі вицвілі обличчя. На деяких значиться «Іванов Іван Іванович: 1991–2018» або «Порошенко Юлія Вікторівна: 1964–2019». Над дверима величезними червоними літерами написано: «Ритуальні послуги «У Костянтина».

Я заклякаю перед входом, намагаючись переконатися у тому, що це дійсно 72-й павільйон, і помічаю в кутку під вінками маленький напис: «Ремонт одягу». Прекрасно, цей Костянтин даремно часу не витрачає.

Я відчиняю безшумні двері і опиняюся у чудеранацькому приміщенні, одну половину якого займають труни та пам’ятники різноманітних розмірів, а іншу — вішалки з одягом і два столи зі швацькими машинками. За ними працюють дуже подібні до тих, що я бачила у попередньому ательє, жіночки.

Ближче до дверей на старих дерев‘яних стільцях, явно з якогось будинку культури, сидять двоє: чоловік у джинсовій куртці-ковбойці, жахливо схожий на Джо Дассена, особливо світлими кучерями, що стирчать у різні сторони, і заплакана жінка у чорному.

— У вас же замок на куртці зламаний, давайте сюди, — наполягає чоловік.

— Та у мене й грошей нема з собою, — продовжує хлюпати носом жінка. — Ні копійки.

— Давайте сюди куртку, — милозвучним баритоном наполягає Дассен у джинсовці. — Потім занесете.

Зрештою жінка здається і знімає верхній одяг.

Світловолосий чоловік кладе її куртку на стіл, не більше хвилини порпається із замком і повертає хазяйці.

— Ой, як швидко! — на мить припиняє плакати жінка. — Дякую вам! Скільки з мене? Я сьогодні ж занесу! Просто мій покійний чоловік…- вона не закінчує і знову починає рюмсати.

Чоловік відмахується від неї рукою і голосно питає мене:

— Що там у вас? Кого ви ховаєте?

— Ееее, — розгублено тягну я. — А ви Костя?

Чоловік починає озиратися в різні сторони, потім глузливо дивиться на мене і заявляє:

— Здається, з усіх, хто є у цьому приміщенні, на Костю тут найбільше схожий я.

Я починаю сміятися і пояснюю, що його порекомендували мені жіночки з іншого ательє.

Костя Дассен уважно оглядає мою сумку в світлі чорної настільної лампи, яка стоїть на чомусь дуже схожому на заготовку для могильної плити.

— Хай Бог милує! Хто це вам її вже ремонтував?

— Нууу, як би вам так коректно відповісти, — згадую я пропитого дядька з синім носом, який півроку назад вгатив мені на ручку сумки заклепку розміром з маленьку картоплину, — Людина, яка любить доторкнутися до чарки, назвемо його так.

— Воно й видно! — обурено підвищує голос чоловік. — Так зіпсувати жіночу сумочку! Дівчата, ви тільки подивіться!

Він підносить мою сумку до швачок, жіночки відриваються від роботи, уважно дивляться на картоплину і несхвально хитають головами.

Чоловік кілька хвилин чаклує над моєю сумкою при світлі лампи і знову обурюється вголос:

— Порятуй і вибав! І на клей посадили!

Я придивляюся до сумки — дійсно, розпоровши підкладку, щоб зробити заклепку, синьносий майстер вирішив не ускладнювати собі життя і просто підклеїв тканину.

Костя-Дассен підкладає сумку під голку шийної машинки, продовжуючи несхвально хитати головою.

— Ви і підшиєте її мені? — дивуюся я.

— Ну я просто не можу це так залишити, — зітхає майстер.

— Затисніть, будь ласка, заклепки поміцніше, — прошу я. — А то вони вже не перший раз випадають.

— Випадають, бо їх не притискали нормально. А якщо людина не хоче притиснути нормально, то що з нею зробиш? — серйозно дивиться на мене Костя.

— Мені один сказав: «Сумку не перевантажуй», — посміхаюся я.

— Ну так а що він ще може сказати, якщо йому не подобається його робота? — абсолютно щиро заявляє майстер.

— То скільки з мене?

— Немало, 20 грн, — серйозним тоном відповідає Костя.

— Ой, та за такий сервіс могли б і більше просити, — відверто дивуюся я.

— Ну, не образьте, — знічено і кудись вбік відповідає він.

Я простягаю йому 50 і з посмішкою відчиняю двері.

— Дякую! Вам знижка на надгробки і хрести 15% в наступний візит! — лунає мені вслід.

Вдома я із здивуванням знаходжу у сумці букетик штучних польових квітів у кількості 10 штук і мені лишається лише здогадуватися, випадково чи навмисне він туди потрапив.

Якщо Вам сподобалося це оповідання — натисніть кнопку аплодисментів зліва.

Почитати інші мої оповідання можна тут: https://medium.com/tag/написалось/latest